Забійна історія
Історія ця трапилася в ті давно забуті часи, коли відеомагнітофони були великою рідкістю і мої друзі зібралися на квартирі одного з них у віддаленому районі подивитися відео. Уже було далеко за північ, коли в господаря квартири пролунав телефонний дзвінок. Телефонував ще один спільний приятель, у якого виникла серйозна проблема. Річ у тім, що дівчина, за якою наш спільний приятель марно залицявся вже півроку, сьогодні погодилася, так би мовити, розділити з ним диво тілесного кохання. Проблема ж полягала в тому, що це диво ділити було рішуче ніде.
І тут приятель згадав про господаря квартири, в якій ми влаштували кінозал. У того батьки були у від'їзді і приятель благав його тимчасово надати житлоплощу для такого важливого побачення. Господар квартири пояснив, що вдома в нього вже перебуває група з 6 мужиків, яких подіти нікуди, оскільки метро зачинено, на тачку в них грошей немає, а надворі - зима, тому особливо не погуляєш. На наполегливі вмовляння приятеля було ухвалено рішення посприяти щастю закоханих і всій групі молодих людей сховатися у квартирі для того, щоб перечекати акт кохання.
Приятель обіцяв, що все займе не більше півгодини. Розсудивши, що півгодини - не час, народ став шукати відповідні притулки. Сховалися хто-де: у шафах, під диванами, один навіть для того, щоб було не дуже спекотно, роздягнувся і заліз на антресолі. Ключ, за домовленістю з приятелем, поклали зовні під килимок і в повній темряві стали чекати.
І тут приятель згадав про господаря квартири, в якій ми влаштували кінозал. У того батьки були у від'їзді і приятель благав його тимчасово надати житлоплощу для такого важливого побачення. Господар квартири пояснив, що вдома в нього вже перебуває група з 6 мужиків, яких подіти нікуди, оскільки метро зачинено, на тачку в них грошей немає, а надворі - зима, тому особливо не погуляєш. На наполегливі вмовляння приятеля було ухвалено рішення посприяти щастю закоханих і всій групі молодих людей сховатися у квартирі для того, щоб перечекати акт кохання.
Приятель обіцяв, що все займе не більше півгодини. Розсудивши, що півгодини - не час, народ став шукати відповідні притулки. Сховалися хто-де: у шафах, під диванами, один навіть для того, щоб було не дуже спекотно, роздягнувся і заліз на антресолі. Ключ, за домовленістю з приятелем, поклали зовні під килимок і в повній темряві стали чекати.